“Білі цигани" (волохи) оселилися на Закарпатті ще наприкінці ХІХ століття

Волохи – це етнічна група змішаного румунського та циганського походження. Вони мають постійне місце проживання, і в жодному випадку не підуть жебракувати.

Перші волоські сім'ї оселилися в селі Обава, що на Закарпатті, наприкінці ХІХ століття. Зараз у селі живе приблизно дві тисячі людей, десь чотири сотні з них -- волохи.

Що цікаво, вони живуть на окремій вулиці. Їду в Обаву, аби познайомитися з ними. Від Мукачева – лише 14 кілометрів, пише Експрес, повідомляють Патріоти України.

Місцеві називають волохів “білими циганами”, адже ті не чорняві, як роми, а мають світлу шкіру й волосся, блакитні або зелені очі. Походження волохів мало досліджене. Одна з версій стверджує, що слово волох означає "пастух", тож ці люди – нащадки племен пастухів. За іншою – їхні предки походять із циган Трансильванії. Спілкуються волохи давньою літературною румунською мовою, яку наче законсервували в XVII столітті.

Зазначається, що волохи проживають на вул. Музичній. Чимало будинків тут розташовані на одному подвір'ї: поруч живуть декілька поколінь однієї сім'ї.

У старій похилій хаті баба з дідом, в іншій – батьки, у зовсім новій – діти з онуками. Через це вулиця виглядає дуже колоритно.

"Стараємося завжди жити разом, – розповідає пан Ярослав – Молодь допомагає старшим, а ті дають настанови й діляться порадами".

"Волохи переселялись сюди з Румунії, – продовжує чоловік. – Спершу в Обаві поселилося лише чотири сім’ї. Наша вулиця називається Музична, бо вони всі були музиками. Хтось на барабані грав, хтось на скрипці. Цим вони і заробляли на життя: розважали людей на весіллях та різних святкуваннях..."

Зараз же волохи живуть більш прозаїчно.

"Ми беремось за різну роботу, – розповідає Ярослав. – Хтось прибиральником стає, хтось влаштовується на фермі, а хтось -- на заводі. Я, наприклад, їду в Чехію на автомобільний завод, допомагатиму складати та скручувати автівки".

В Обаві є лише школа І – ІІ ступенів – до дев'ятого класу.

"Якщо хочеш далі вчитися, то потрібно їхати в Ужгород, – приєднується до розмови пан Василь. – Та хто хоче відпускати 15-річну дитину з села в місто? Та й не всі мають гроші, аби її там прогодувати, оплатити навчання. То що вже говорити про вищу освіту? Тому більшість волохів залишається у цьому селі".

Також зазначається, що у волохів заведено одружуватись лише між собою, аби продовжувати рід.

"Змалечку ми навчаємо дітей румунської мови. Зранку вітаємося "Буна зива, кум цьяй?" (Доброго ранку, як справи?) Українську ж діти починають вивчати лише коли йдуть у школу", – каже пан Василь.

Його сусідку, пані Марію, розумію ледь-ледь – українською говорить із сильним румунським акцентом.

“Наша сім’я заробляє тим, що виготовляє дерев’яні ложки з тополі та липи, – розповідає вона. – Техніку зберегли ще від перших сімей, котрі поселилися в Обаві. Усі ложки вирізаємо вручну. Влітку жінки продають ложки на базарі. А чоловіки тим часом випасають овець та кіз, йдуть з ними в гори на декілька місяців”.

До виготовлення ложок залучають і дітей. У середньому за день у волоській сім'ї виготовляють 20 ложок. Найдешевші й найменші вартують по 5 – 7 гривень за штуку, найдорожчі -- по 20 гривень. Волохи мають у сім'ях по троє-п'ятеро дітей.

"Та, правду кажучи, прогодувати всіх вкрай важко, – каже жінка. – Добре, що інколи ми отримуємо гуманітарну допомогу з Румунії: передають харчі та одяг..."

На території України волохів залишилось небагато: 5 – 6 тисяч. Вони зберігають свої традиції, виховують дітей так, як їх виховували батьки. І попри те, що їх приписують до різних національностей, називають себе українськими волохами.