Галичани: Свого встидатисі не можна

Про галицьку мову як різновид української написано вже чимало. Не вичерпалась ця тема і після багаторічного перебування Галичини у складі України як у радянський період, так і у часи вже незалежної держави, пише Іван Горощук «Галичина», повідомляють Патріоти України.

Із екранів телебачення, особливо з всеукраїнських програм, як-от «Стосується кожного», «Говорить Україна» чи навіть гумористичної «Розсміши коміка» та інших, коли у кадри потрапляють галичани, їх у Великій Україні мало хто розуміє. Це нерозуміння нерідко викликає здивування, сміх, а інколи й певне зверхнє ставлення до представників цього субетносу. Показовим тут може бути також виступ міністра фінансів Наталії Яресько, яка закликала депутатів проголосувати за бюджет, щоб прийняти його на «пітнадцітий рік». Вона, що зросла в Америці на галицькому ррунті української мови, переконана, що говорить правильно. Хоча це, власне, є галицький варіант нашої мови. Проте їй з такого мовного приводу зауважень, «здаєсі», ніхто не зробив. Що там мова — бюджет важливіший.

Пригадались і не такі вже віддалені часи, коли надходили звернення представників східних і центральних областей до Міністерства освіти України, щоб забрати із шкільної програми української літератури твори В. Стефаника, і. Франка, Л. Мартовича, М.Черемшини та інших західноукраїнських письменників, до яких вони не ставилися прихильно знову ж таки через нерозуміння текстової частини, насиченої галицизмами. Тож наявність їхніх творів у часи керування Табачника міністерством значно скоротилася.

Свого часу Юрко Прохасько у статті на цю тему написав, що «галицька народна мова зникає». Цю вирізку я десь зберіг, але зараз відшукати її у своєму архіві не можу. Однак ця фраза чомусь глибоко «заклаласі» мені в голову на якомусь підсвідомому рівні. Можливо, тому, що з нею я погодитись не можу. Коли мова зникає, то її потрібно рятувати або «принаймі» (пишемо, як говоримо) підтримувати, щоб вона не перетворилась на мертву. Галичани чомусь цього робити не хочуть, а тому і роблять такі поспішні висновки.

Цю мову часто можна почути у транспорті, інших громадських місцях, вона є незамінним атрибутом наших забав. Часто і в школі можна почути її від сільських діток, особливо тих, які ростуть при дідові і бабці. і говорять вони з такою дитячою наївністю і з такою переконаністю, що так має бути. Тоді в мене закрадається думка, що ця мова, чи якщо хтось хоче, говір, не повинен зникнути. Ми тут говоримо не про якийсь політичний, а про суто практичний аспект.

Галичани кажуть: «шеста», «сема» або «пьита» чи «девьита» година, їдять зупу (суп), афини (чорниці), марципани (делікатеси), цитрини (лимони), цвіклі (терті буряки) з гижками (холодцем).

Треба знайти спосіб, а головне — бажання, щоб її зберегти. інколи ловлю себе на думці, що і я хочу так говорити, і «говору». Можливо, інколи це видається дивно, інколи грубо (тут маю на увазі не по-інтелігентному, бо якщо є диплом про вищу освіту, то хіба можна говорити по-сільському?). А інколи це виходить дуже просто і зрозуміло. Навіть ті люди, які мене оточують, до цього вже помалу звикають. Галичани кажуть: «шеста», «сема» або «пьита» чи «девьита» година, їдять зупу (суп), афини (чорниці), марципани (делікатеси), цитрини (лимони), цвіклі (терті буряки) з гижками (холодцем). А на десерт — легуміни (ласощі, солодощі). Вони роблять презент (подарунок), хочуть гуляти (танцювати), знимкувати (фотографувати), прьитати (прибирати), рзитися — дуріти, ходять у блюзці (піджаку) і споднях (штанях).

Справжні галичани без пояснень розуміють, що таке бамбетль (дерев’яне ліжко з віком), бальон (м’яч), вельон (фата молодої), желізко (праска), кaпa (покривало на ліжко), кашкiт (кепка), керунок (напрямок), обрус (скатертина), цизорик (розкладний ножик), штрика (залізна дорога), пуделко (шкатулка) та багато інших. Тут лексичний ряд вимірюється кількома тисячами слів. і кожне слово — це своя історія і традиція.

Галичани мають за родичів вуйка, стрийка і стрийну, тету і вуйну, швагра і братову, старшим людям тут заведено казати «нанашко». Зрештою, ці слова, як той гонор, який галичанам ніколи ні в кого позичати не треба було. Зазначимо, що в Галичині навіть імена звучали по-іншому: Ладомир (Володимир), Вінтон (Антон), Гринь (Григорій), Луць (Лука), Доні (Євдокія), Парані (Параска), Гані (Ганна), Зоні (Софія) та інші.

Звичайно, ми всі розуміємо, що серед галицизмів є багато запозичених слів, насамперед із польської, угорської, німецької мов, тобто тих народів, із якими галичани найчастіше контактували. Проте з часом тут і самі запозичення стали суто галицькими словами. Наприклад: вакації (канікули), васервага (рівень), раляретка (мармелад), дефіляда (свято), ровер (велосипед), рейвах (безлад), сальва (салют), фіра (віз), шлюс (кінець) (як у виразі: «Шлюс Параню по коханю») і т. д.

Разом з тим наш регіон зумів зберегти чимало забутих українізмів, які потрапили до нас тоді, коли галицькі часописи друкували твори українських письменників, віддаючи їм перевагу. Тоді навіть галицькі автори не завше могли надрукувати тут свої твори. Є, звичайно, у нас і великий пласт спільних з українськими лексем. Однак і синонімічний ряд галицьких слів у співставленні з українськими дуже великий. Тобто якоюсь мірою їх можна вживати паралельно.

Тепер наша країна переживає непрості часи. Українська нація, яка мала б формуватися на основі однієї мови, фактично змушена приймати двомовність. Галичани ще якось змирюються з тим, що у їхніх містах звучить чужа російська мова. Це пов’язане насамперед з військовим станом і великим напливом переселенців зі сходу. Однак всі сподіваються, що це явище тимчасове. Надалі вони не зможуть погоджуватися (принаймні інтелігентська частина галицького суспільства), щоб на зміну українській мові прийшов суржик або ще гірше — мова північного сусіда.

Тож чи не ліпше у такій ситуації повернутися до свого рідного, але несправедливо відкинутого чи забутого галицького слова, тобто того слова, яке жило у віках слави Галича і Львова. Спробувати бодай на регіональному рівні вживати і пропагувати наші галицькі слова через пресу, радіо, телебачення. Вони там, звісно, є, але ще не в такій кількості, як хотілося б.

Колись С. Пушик написав своє відоме оповідання «Частка сі». Пам’ятаєте цю напівкомічну життєву драму, викликану вживанням галицької частки «сі»: «Ну-ну, я кажу так, як у нас в селі, «сі», та треба «ся». А я ніяк при нім не могла. Вирвалосі «сі», хоть і стараласі. То сі розійдем, як синенькі хмари по небі». Але річ, звичайно, не в словах: «Якби любив,.. то він би сі до слова не придирав». Цей твір так вплинув на частину тодішньої молоді, що вона перестала вживати народну частку «сі». Тепер треба запустити мовний реверс.

Інтелігенція і насамперед письменники мусять бути в авангарді відновлення ширшого вживання галицизмів у своїх творах, філологи повинні укласти словники і розробити мовні засади існування забутої галицької вимови, визначити наголосові відмінності між мовами галицькою і українською. Бо тут теж є проблема. Нещодавно на порталі «Збруч» цій темі було присвячено цілу статтю, побудовану на словнику українських і галицьких слів івана Огієнка. Він був переконаний, що галицькі наголоси є неправильними. Однак галичани так не вважають, твердо стоять на своєму і говорять зі своїми наголосами. інколи в інтернеті можна знайти і статті, написані галицькою мовою. Якщо ми повернемось лицем до цієї проблеми, думаю, незабаром у Галичині виникне справжня мода говорити по-галицьки. Бо свого встидатисі не можна.