Любомир Горбач: Від першого дня конфлікту між Московією та Україною я зрозумів, що це не АТО

Ми часто говоримо про час, про те, як його сприймають ті, кому випало жити у ньому, тобто наші сучасники. Зазвичай, ми ділимо час на минуле, нинішнє і майбутнє, намагаючись таким чином якось ув’язати події, явища, знайти витоки того, що маємо зараз, на що сподіваємося і покладаємо надії.

Щодо минулого, то воно – у нашій пам’яті. І воно – різне, залежно від освіти, виховного контексту, світоглядних уподобань, естетичних смаків тощо. Але ключовим тут, у нашому контексті є слово «пам’ять».

Сьогодні – розмова з людиною, яку одночасно можна назвати і реконструктором пам’яті, та її хранителем. Це – засновник і керівник Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» Любомир Горбач, пише Ігор Гулик, для IA ZIK, повідомляють Патріоти України.

«Ви що, у дитинстві не набавилися у війнушки?

– Пане Любомир, давайте з’ясуємо і Ваше відчуття нашого часу. Як Ви емоційно переживаєте доволі драматичні події в Україні, які ознаки нашого часу вважаєте найбільш рельєфними, визначальними?

– Перш за все, скажу, що громадська організація «Товариство «Пам’ять» налічує майже сорок дійсних членів – це активні люди. Так от, 16 з них є учасниками бойових дій, московсько-української війни. Беззаперечно, майже всі мої побратими були учасниками Революції Гідності на Майдані. Отож, мої відчуття зрозумілі. Бо люди, яких я роками збирав в одне коло, навчав їх, вишколював, є там, де точаться бої, гинуть герої, словом, там, де йде війна. Звісно, ми усіляко намагаємося допомагати своїм, шукаємо спорядження, інші необхідні речі, які держава, особливо на початку агресії, не могла їм дати. До того ж, не буває дня, аби я не спілкувався зі своїми товаришами телефоном, не чув їхніх голосів. Це дає повну інформацію про реальний стан, а не спотворені ЗМІ звістки з фронту.

…Це – час війни, яка, по-суті, є продовженням боротьби за українську незалежну державу. Бо у далекому 1991-му, коли було проголошено самостійність, ми вважали, що це вже перемога, що ми досягли бажаного нашими батьками, дідами, та й, зрештою, нами. Нам дали прапор, гімн, можливість вільно ходити до церкви, і ми повелися на емоції… Мені було тоді 15 років, моїм однодумцям – ще менше.

Ми повірили поверхневому враженню, не знаючи, що реально Україна не стала незалежною економічно, яку або цілеспрямовано знищували, або поквапливо розтягували по приватних кишенях. Власне кажучи, економіку поглинала Росія. Уже пізніше стало зрозумілим, що війна з Росією невідворотна.

Ми давно говорили про те, що слід готуватися до нападу, і хоч ми й громадська організація, однак у нашому товаристві ми проводили військові вишколи, реконструкції минулих боїв Першої чи Другої світових воєн. Дехто, оглянувши нашу роботу, здивовано запитував: «Для чого ви це робите? Ви що, у дитинстві не набавилися війнушек?». На це у нас була відповідь: «Ми-то набавилися. Але зараз, реально показуючи вам, як потрібно вести бойові дії, хочемо ще раз наголосити – москаль ніколи не змириться з незалежною Україною». Зрештою, так і сталося…

– Кажуть, що історія має здатність повторюватися. Скажіть, на Ваш погляд, чи у нашому часі можна зауважити речі, які колись уже довелося переживати українцям, можливо, в іншому контексті, в іншому форматі?

– Знаєте, від першого дня конфлікту між Московією та Україною я зрозумів, що це не АТО. АТО – це зовсім інший формат, зовсім інший розвиток подій. Те, як починалися події у Криму та на Донбасі, із залученням різних тактик, зброї, військ, одразу народжувало аналогії з Другою світовою війною. Один до одного… Коли просто візуально оглянути хроніку часів Другої світової і початку сучасної російської інвазії в Україну, – то не надто утаємничений глядач не бачитиме у них різниці. Війна завжди однакова, вона не буває «іншою», особливо коли йдеться про простих її учасників, а також недолю цивільного населення. Люди гинуть однаково у різні часи, руйнування мають однакові наслідки, батьківські трагедії від втрат синів – тотожні, а політики, які спровокували цей жах однаково сидітимуть за мапами і водитимуть ними танки…

– Чи те, що відбувається у нас зараз, на Вашу думку, не є наслідком якихось незавершених процесів минулого, і водночас, – як нинішні події в Україні можуть позначитися на прийдешньому?

– Повторюся, 24 серпня 1991 року, проголосивши Незалежність, ми не завершили боротьбу за цю незалежність. Ми зупинилися на деталях, на атрибутиці. А комуністів не усунули від влади, поза тим – це була контрольована Москвою сила. Ми не зруйнували основ московського панування в Україні. Щось дуже схоже відбувається і зараз, після Революції Гідності. Тільки у цьому випадку нам не вдалося зруйнувати системи. Системи, яка спричинила до того, що після нападу Росії ми не змогли їй опиратися не те що силою, але й навіть словом. Псевдокерівники, псевдоеліта, псевдовлада боялися навіть словом образити москаля.

«Я така ж людина, і не знаю, як би я чинив за обставин, яких не пережив»

– Пане Любомире, Ваша організація займається пошуком і перепохованням жертв воєн, особливо Другої світової. У своїх інтерв’ю Ви наголошуєте, що не робите різниці між, скажімо, загиблими вояками вермахту, УПА, Червоної армії. Чому так?

– Відповідь дуже проста. Я особисто тоді, у той час, не був серед тих людей, не брав участі у подіях, я не бачив, як ці люди, – солдати, – себе поводили. Добре чи зле… Але назагал вони було просто солдатами, вони виконували свій військовий обов’язок. Рішень вони не ухвалювали, – ні політичних, ні економічних, ні військових. Вони виконували накази.

Так було завжди, відколи існують війни, – звичайний солдат ніколи не приймає рішення, він зобов’язаний виконувати чужу волю. Тому я, людина початку ХХІ століття, не можу судити вчинки звичайних вояків часів Першої чи Другої світових воєн, інших конфліктів, не маю на це права.

Зрештою, я така ж людина, як і вони, і не знаю, як би я чинив особисто за обставин, яких я теж не спробував. Як би я ставився до цивільних, до вояків противника, до полоненого – чи я поділився б з ним цигаркою, чи, може, побив би, розстріляв. Судити нас усіх може тільки Господь Бог.

Але єдине, у чому я впевнений, так це те, що вояки, залишаючи свої домівки не з власної волі, прагнули геть іншого. Вони хотіли бути вдома, кохати дружин, любити і виховувати дітей, підтримувати стареньких батьків. Не йти кудись невідомо за чим, гнити в окопах, убивати і самому ризикувати бути вбитим… Це стосується всіх – і росіян, і поляків, і німців, і українців.

– Ви заторкнули надто болючу тему – тему примирення. Про неї говорять ледь не упродовж усієї історії незалежної України. Довкола неї снують конфлікти, непорозуміння, нею намагаються розколоти українців. Ваш погляд на цю проблему. Чи довго ще українці миритимуться між собою?

– Доти, доки політичні партії в Україні будуть такими, як вони є. Тобто далекими від історії, далекими від бажання сконсолідувати націю, примирити її. Якщо вони й надалі «примирюватимуть» українців з українцями, українців з поляками, – доти ми будемо чубитися. Упродовж 25 років ми є свідками бажання окремих політичних сил – що Заходу, що Сходу, – зіштовхувати лобами своїх громадян задля вузьких, егоїстичних інтересів. Пригадайте галицьких політиків кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття. Вони ж кричали, що всі в Україні, які не були в УПА – це «москалі», «запроданці». Скільки тоді зруйнували поховань вояків Червоної армії. Політики ж з Великої України натомість галасували, що всі, хто був поза Червоною армією, були «буржуазними націоналістами», прислужниками фашистів. Провідники партій ніколи не шукали точок дотику Заходу і Сходу, «бандерівця» і «червоноармійця».

Пригадайте вічні конфлікти у Львові на 9 травня. Якщо б галичани підійшли до цього мудро, зустріли перестарілих ветеранів не палицями, а хлібом-сіллю, і поклали квіти до пам’ятників червоноармійців, серед яких, до слова, левова частка саме українців, – то була б зовсім інша історія, і зовсім інша нація.

Так ні, і, на мою думку, телевізійні кадри тих давніх побоїщ стали прелюдією нинішньої війни.

«Важливо зрозуміти, що на ґрунті вчорашніх поразок завжди постає перемога»

– Пане Любомир, трохи про особисте. Справа, якою Ви займаєтеся ось уже понад 10 років, є наслідком Вашої родинної історії. Ваш дід воював в УПА. Як Ви гадаєте, чи буде вона цікавою для тих, у кого немає такого минулого?

– Перш за все, один з моїх дідусів справді був вояком Української повстанської армії і загинув у бою з НКВД, а другий був вояком Червоної армії. Він пройшов усю війну. Пригадую, я часто бував у нього в селі.

Якось мені мама купила будьонівку з червоною зіркою. Так от, дід зняв мені з голови цю будьонівку, поклав на пеньок і розрубав навпіл…

Причому, попередив маму, аби більше не робила мені таких подарунків. Колишній червоноармієць, який свідомо йшов на війну визволяти Україну від нацизму, не терпів ідеології і практики комуністів.

Ви запитуєте мене про сучасну молодь, яка, у принципі, не має живих спогадів про своїх дідусів. Але вона є щасливішою, бо ми мали приклади програних битв за незалежність. Хай фізично програних, не морально, не духовно, але поразок. А сучасні молоді люди мають приклади перемоги. Вони мають єдину Україну і не змушені розбиратися у хитросплетіннях національної драми – чому один за УПА, другий – за «червоних». Їм просто важливо зрозуміти, що на грунті вчорашніх поразок завжди постає перемога.

– На перший погляд, Ви живете минулим. Але так не буває: людина живе і нинішнім, і тим, що прийде. Яку маєте мрію?

– Вона проста. Я мрію одного дня увімкнути телевізор і побачити там рухомий рядок з повідомленням із зони війни: «За минулу добу не загинув жоден український вояк». Я розумію, що ця війна триватиме дуже довго, тому ця моя мрія є мрією на щодень.

– Дякую за цю добру бесіду.

Довідка.

Любомир Горбач

Народився 24 вересня 1973 року у с. Милятин на Львівщині.

Після восьми класів навчання у Львівській середній школі № 85 пішов у СПТУ № 53. У жовтні 1989 року став членом молодіжної організації Спілка Незалежної Української Молоді. Активний учасник мітингів, пікетів, демонстрацій, агітаційно- пропагандиських виїздів по усій Україні.

Після завершення навчання в СПТУ працював на Львівському автобусному заводі. Після проголошення Україною незалежності серед кількох активістів СНУМ, яка перестала діяти, приєднався до Організації української молоді «Спадщина», у якій очолював курінь ім. полковника УПА Василя Анрусяка. 1992 року вступив до Соціал-Національної Партії України.

Служив у Збройних Силах України, відтак за контрактом – у Національній Гвардії України. Після звільнення,1998 року започаткував сімейний бізнес.

З 2008-го очолив Громадську організацію «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять».

З 2010 року депутат Сколівської районної ради. Учасник «Революції Гідності». З початком війни на Сході – волонтер. 16 членів «Пам’яті» є учасниками бойових дій на східному фронті, п’ятеро волонтерів.

Одружений, дружина Оксана, родина виховує доньку Софію та сина Ростислава.