Сумна історія про те, як війна важко погарцювала по одній родині: розшматувавши батька й сина по різні сторони "барикад"

У 2014 році війна нагло й зло увірвалася в життя українців. Через три роки вона й досі міцно тримає кігтями наші серця. Щоденні звіти про здобутки і втрати - те, що на поверхні. Але я хочу розповісти історію, про яку знають одиниці - саме сьогодні, в День добровольця. Історію про те, як війна важко прогарцювала по одній родині: розшматувавши батька й сина по різні сторони "барикад", пише у своєму блозі на "Обозревателе" Анна Молчанова, розповідають "Патріоти України".

У "трьошці" на проспекті Ілліча в Донецьку жила звичайна собі, пересічна родина: чоловік, дружина, двоє дітей. Голова сімейства був родом з російського Воронежа, дружина - з м. Шахти Ростовської області. Громадянами Неньки стали автоматично - з моменту набуття Україною незалежності. Поставилися до цього як само собою - мовляв, на папері. А так - яка різниця? Ось тiльки під час святкових застіль з родичами і друзями згадували і журилися: мовляв, яку країну втратили.

Протягом багатьох років зустрічали Новий рік спочатку з боєм кремлівських курантів, а потім, через годину, вже за нашим часом. Дивились вечірні випуски новин на росТБ, зрідка - місцевi. Української старші члени родини так і не вивчили, втім в російськомовному регіоні вони з нею стикалися хіба що в документах.

Минуле не відпускало, зміни сприймалися болісно. Але їхній син - 17-річний Денис - був вже, на думку рідних, "іншим".

Спілкування з однолітками з інших областей країни в дитячих таборах і санаторіях відкрило нові горизонти. Що вже говорити про Всесвітню Павутину - справжній світ без кордонів. Багатомовний, доступний, з масою інформації. Але головне - книги. Що гріха таїти, придбати на книжковому ринку, на "Маяку", було, звичайно, не так щоб дуже дорого, але все-таки накладно: виходило всього дві-три на місяць. А хлопець читав запоєм. Благо, що на планшет можна було скачати і читати, читати, читати. У тому числі й історичні.

Хлопець не розумів залученості батьків в життя іншої, НЕ ЙОГО країни. Шукав відповіді. Співставляв. І любив СВОЮ Україну. Без пафосу. Для нього це було так само природно, як дихати. Рідне Приазов'я, улюблені Карпати ...

Прихід "російської весни" став для Дениса шоком, очі ж батьків засвітилися надiєю: повернути ТУ країну.

Тим часом жителі міста розділилися на три табори: за Росію, за Україну і "мені все одно, аби не було війни". Захоплення адмінбудівель, зведення блокпостів, озброєні люди на вулицях рідного міста - все це здавалося жахливим сном.

Донецьк, весна 2014 року

Реальність накрила з головою після того, як батько відмовився переїжджати до Дніпропетровська. Компанія, в якій він працював, закрила офіс в Донецьку і перереєструвалася на підконтрольній Україні території. Батько, в минулому військовий, був категоричний: "Я нікуди не поїду, буду будувати НОВУ країну. Іду записуватися в "ополчение".

"Мама його підтримала, - розповів мені Денис через деякий час. - А мій світ розбився на друзки. Батько приходив додому в камуфляжі і зі зброєю, вдома цілими днями говорили про ненависних "укропів"... Я не зміг це прийняти. Я наче помер".

Рішення вирватися з цього пекла було остаточним. Єдине, що стримувало - думки про молодшу сестричку.

"Я розумів, що не зможу її взяти з собою. Я готувався воювати, а її куди? Та й з`явилася б купа проблем... Я все розумів, але від цього було не легше", - розповідає Денис. - Знаєте, чого я найбільше боявся? Двох речей. Що вона загине чи виросте з ненавистю до України, а потім і до мене. У школи Донецька стали приводити нових "героїв". Тих, хто бореться з "хунтою". Та й батько... "

Мій світ розбився на друзки. Батько приходив додому в камуфляжі і зі зброєю, вдома цілими днями говорили про ненависних "укропів"... Я не зміг це прийняти. Я наче помер

Він поїхав, коли вдома нікого не було. Батькам, які стали зовсім чужими, залишив скупу записку на кухонному столі. Сестричці написав повний любові і турботи лист - з обіцянкою, що "все буде добре". І сховав під подушку.

Виїжджав з двома друзями не через блокпости, а "в обхід". Для місцевих – це не складно.

З корабля на бал - відразу в добробат.

"В армію мене б не взяли - мені ще не виповнилося вісімнадцяти, а чекати я не міг, - розповідає Денис. - Тоді я вважав, що кілька місяців мають значення. Мені пощастило - попався хороший "вчитель". Основне пізнавав на практиці, але в вільні хвилини я буквально "вгризався" в теорію. Зброя, тактика, медицина... У мене була божевільна мотивація. Я хотів повернути свій дім, своє життя".

Зв'язку з родиною не мав: він змінив номер телефону. Про те, що з сестрою все добре - дізнавався від решти нечисленних друзів ТАМ.

Він воював, намагаючись відкинути думки, які краяли серце й душу.

У мене була божевільна мотивація. Я хотів повернути свій дім, своє життя

- На самому початку мій командир, коли дізнався, звідки я, запитав: "Синку, ти хоч розумієш, що в приціл можеш побачити свого батька? Що така ймовірність існує?"

Мені важко було ставити це питання, але я все ж запитала:

- І що ти відповів?

Кілька хвилин хлопець мовчки курив.

- Не вірте, якщо хтось скаже: "Та плювати! Cтріляю!" Брешуть. До цього моменту я думав, що, як у пісні, пам'ятаєте? "Я забыл, что значит страх". Побачити батька зі зброєю супроти себе - цього я не побажав би i злому ворогові. Слава богу - не довелось. А через деякий час я дізнався, що він загинув.

- В цей момент для тебе щось змінилося? Ти не пошкодував про своє рішення?

- Ні. Я знав, що батьки, коли в місті дізналися, що я воюю за Україну, від мене відмовилися. А після смерті батька мама мене... прокляла.

..З Денисом ми підтримували зв'язок. Періодично я отримувала звісточки через знайомих - мовляв, "все в порядку, я живий", іноді дзвонили один одному, бачилися "на бігу" в його рідкісні приїзди до столицI - він рвався до своїх хлопців. Рвався ближче до дому.

А приблизно пару тижнів тому дзвінок: "Я тут. Буду радий побачитися, просто сказати вам "спасибі" та.. познайомити з деким".

Зустрілися в затишному кафе. Чесно кажучи, подумала, що прийде з дівчиною. Виявилося - з сестрою. Ще дитиною, але з неймовірно дорослими очима.

Денис тихо прошепотів мені на вухо: "Мама ... Серце".

Настю йому вдалося забрати. Скільки людей було задіяно в цій найважливішій для нього операції - не передати. Але це зовсім інша історія...

В Києві у Дениса є робота, орендує квартиру. Одне відомство допомогло уникнути проходження всіх кіл пекла з опікунськими справами і "розрулити" проблему з документами. А Настуся ходить в школу і знову вчиться посміхатися.

Все у них вийде. Я вірю. Але також вірю в те, що немає прощення тим, хто розв'язав цю війну. Немає прощення Росії.

* Ім'я та деякі деталі змінені через зрозумілі обставини.